…Все колись закінчується, як писав сучасний донецький класик, «пиво в бутылках, бабы в резинках, мясо в кошелках». І хоч кінець літа автори цих книжок розмінюють на щось наступне, шукаючи погоду в Данії чи Грузії, але географія давно вже не важить для душевного клімату осені…

Василь Карп’юк. Ще літо, але вже все зрозуміло. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2017

Іноді з України кінця літа можна поїхати… у передосінню Україну! Але не ту, туристичні шляхи якої сходжені-переходжені, а саме «внутрішню», призначену не для веселих мандрів, а внутрішнього, майже буддистського спокою, як це практикує автор цієї збірки гірських оповідок. Неквапливі, медитативні, теплі чи прохолодні, та все одно заспокійливі – вони контрастують з фахом героя. Який, зауважмо, працює в місті на радіо, і, щоразу, вертаючись додому, переконується у перевагах такого «відпочинку». Але навіть у рідному селі життя тече по-різному, і сприймається, відповідно, його мешканцями. «Те саме з природою, з краєвидами, – свідчить наш герой. – В нас у селі ніхто не вживає слова «краєвид». Бо ніхто не дивиться на природу для того, щоб нею милуватися. І польових квітів ніхто не збирає, щоб поставити в хаті у вазу для краси. Трави збирають на чай. І з усіх, кого знаю з Брустурів і довколишніх сіл, єдиний, хто милується краєвидами, – це мій тато. Мені самому колись було дивно, коли літом корова паслася на пасовиську у горах вище від хати і тато, видоївши корову, не поспішав униз до якоїсь іншої роботи, а дивився, як заходить сонце».

Алексей Бобровников. Крайности Грузии. – Х.: Фоліо, 2017

Ця збірка «грузинських» етюдів від автора, що проїхав велосипедом крізь всю легендарну країну горців, цілком у нинішньому тренді «мандри замість туризму». І тому життя екзотичного краю показане не з офіційного боку, а з «народного» нутра, чим книжка відрізняється від звичних путівників. Або якщо й так, і треба визначити жанр, то зауважено, що це «емоційний путівник». «Цей хлопець повторив те, що сто п’ятдесят років тому зробив Дюма: – зауважує Вахтанг Кікабідзе, – він проїхав Кавказ, поглянувши на нього свіжим поглядом». А хіба може бути інакше в Грузії? Відповідь на це риторичне питання ми так само отримаємо. А також дізнаємося про те, що можна пити в Грузії, крім кахетинського? Що ми знаємо про Воєнно-Грузинську дорогу, крім того, що Остап Бендер з Кісою Вороб’яніновим танцював на ній лезгинку, випрошуючи гроші у пасажирів автобусів. А ще, звичайно, про час, який тут точиться паралельно з виростанням трави. За переказами, під час Першої світової війни на допомогу царю прийшов озброєний загін грузин. Танки, літаки, бронепоїзди – і триста середньовічний лицарів з мечами і в обладунках.  І все-таки, грузинський фольклор не дуже розходиться з життям. Пригадуєте анекдот про грузинську кухню, в якому вередливий відвідувач все просив і просив «чогось гостренького» в офіціанта, аж поки той спитався: «Кинджал в дупу підійде?» Те саме, до речі, в реальності, коли перше питання до автора книжки, що пролунало від грузинського друга, якого давно не бачив, було таке: «Чи коли-небудь відчував холодний ніж у животі?»

Галина Борисова. Ірина Ласка. Тетяна Яблонська. – К.: Родовід, 2017

Літа, сонця і яскравих кольорів у палітрі цієї видатної художниці, яка недаремно мала скромне і водночас високе звання «народної», не бракувало ніколи. Традиційний живопис у неї іноді контрастував з нетрадиційними сюжетами, композиціями, жанровими контекстами. Давалася взнаки легендарна епоха, віянь якої не можна було уникнути навіть за радянського часу. Адже поруч з героїнею цієї збірки-альбому на тому боці ідеологічних барикад жили і творили Пікассо і Модильяні, Магріт і Далі. Несподіваним контрастом щодо живописних робіт виникають наприкінці книжки щоденникові записи «Пережите, передумане», в яких перед нами постають рідні та близькі авторки, так само «суголосні» її епосі. «Ця афера починалася ще в Одесі,- розкривають нам одну з тодішніх «таємниць». – Там батько познайомився з двома «художниками»: товстим, носатим і чорним греком-контрабандистом Попандопуло та худеньким і пронирливим Алєхновічєм. Вони приносили нам фотокартки замовників».

Мік Вікінг. Маленька книга хюґе. Як жити добре по-данськи. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2017

На самому початку цієї незвичайної книжки автор чесно попереджає, що пояснити значення слово «хюґе» доволі складно. Мовляв, цим словом називається геть усе — від «мистецтва створювати інтимну атмосферу», «затишку душі» та «відсутності подразників» до «втіхи від наявності певних речей», «приємного перебування разом» і «какао при свічках». Таким чином, мова радше про атмосферу та досвід, аніж про речі. Та й чи може бути інакше, коли ідеться про те, що ж таке – це саме щастя? Тим паче, в Данії, де, здавалося, всі давно і надійно щасливі, але якщо існує потреба про це говорити, і навіть видавати книжки, отже, щось не так у Данському королівстві. Тому всі розділи цієї книжки присвячені одному – переконанню всіх і кожного (а також себе, як автора) в тому, що «щастя – є, його не може не бути». Де саме, спитаєте, і вам підкажуть. Якщо коротко, то це і перебування з людьми, яких ми любимо, і відчуття дому, і те, коли почуваєшся в безпеці, захищеним від цілого світу, ніби в мушлі, тож можеш послабити всі свої захисні механізми. Словом, нескінченна бесіда про малозначні, але такі важливі речі. І то не лише в Данії.

Ларс Фр. Г. Свендсен. Філософія самотності. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко; К.: Ніка-Центр, 2017

Самотність у книжці відомого норвезького філософа іноді означає щось позитивне, як привілейований простір для роздумів, в якому людина наближається до істини. Утім, нас просять не плутати стан депресії з натхненням творчого одинака, адже у світі багато незбагненного, і навіть те, що доступно нашому розумінню, людина часто наповнює ілюзіями та міфами. Виглядає на те, що ті, хто сьогодні живе один, мають меншу потребу в прив’язаності до інших, ніж ті, хто живе разом з іншими; вони не мають ані нижчого рівня задоволення від існування, ані вищого рівня поширеності самот ності, ніж у тих, хто живе з іншими. Це дивує, оскільки люди, які живуть одні, як правило,повідомляють про вищий рівень самотності, ніж люди, які живуть разом з іншими». Тож в урбанізованому та техногенному суспільстві наша особистість – лише інструмент, за допомогою якого ми проживаємо своє життя, і його можна і потрібно удосконалювати. Будучи колективним створінням, людина залишається самотня, коли вже не може діяти, як інструмент, старіє, набуває депресивного синдрому, зрештою, стає самотня. Однак, як, знов-таки, застерігають нас у цій книжці, при цьому вмикаються захисні механізми, і не кожен зі старих людей хоче жити з молодими, в родині, і автор розповідає, як до цього спричинилися ті чи інші «філософські» чинники.