…Віддавна було відомо, що географічна прив’язка сюжету насправді не така вагома, як його наповнення «живим» життям. І палке кохання могло трапитись герою навіть на Північному полюсі. Натомість лише зараз, здається, потроху починаємо розуміти, що закони природи ще ніхто не відміняв, і людські стосунки залежать саме від того, де ти народився і як тебе вчили кохати. Книжки про це бувають найцікавіші, бо правдиві.

Пітер Х. Фогтдаль. Царська карлиця. – Х.: Фабула, 2017

Незвичайний роман з фантастичним сюжетом про події не дуже сивої давнини, які, тим не менш, іноді відбуваються також у нашому сьогоднішньому світі. Талановиту дитину спочатку продали старому графу в рідній Данії, потім, вже дорослою дівчиною, її придбав сам Петро Перший. І мова навіть не про горезвісну кунсткамеру російського самодержця, а про культ придворних блазнів, який споконвіку існував при дворі. Зазвичай з них виходили не лише паяци, ладні заявити, що «король – голий», часто ці люди з тілесними вадами, але з глибоким розумом і феноменальною інтуїцією ставали першими радниками при тиранах. Те саме у даному випадку, адже Петро Перший саме через розум і кмітливість придбав це диво для власної втіхи. «Я дізналася скільки змогла, бо знала, що мій розум стане моїм єдиним порятунком у світі, який топче маленькі істоти наче будяки», – згадує героїня. Далі будуть роки знущань, поневірянь і виживання в царському «карликовому» почті, життя поруч із катами, які мордують царського же сина, спостереження за тим, як росте Петербург, столиця імперії, «наче цар хоче навчити користуватися човнами і людей, і звірів». Спочатку, за словами автора, він не хотів писати чергову біографію Петра, але спроба вигадати альтернативну історію, в якій дещо залежало від другорядних, здавалося б, героїв і персонажів, переконали його у зворотному. В результаті роман став бестселером і був перекладений англійською, французькою, португальською та іншими європейськими мовами. Черга вподобати це «фантастичне» чтиво прийшла його також до українському читачеві.

Марта Холл Келлі. Бузкові дівчата. – К.: Нора-Друк, 2017

Героїні цього роману, перекладеного – мов «дівчата в цвіту» в класика – на початку оповіді живуть безтурботним життям, нехай навіть у різних країнах і навіть на різних континентах. Одна з них – американка з театральним минулим, яка працює у французькому консульстві в Нью-Йорка, друга – полька зі скромної родини, третя  — німкеня-медик, яка мріє стати видатним спеціалістом. Утім, дія відбувається наприкінці 1930-х, тож Польщу невдовзі окупують, так само захоплять Францію, і Друга світова докотиться аж до Америки, яка продавала зброю Європі, публічно не визнаючи цього аж до часів другого фронту. Звісно, всі три героїні роману живуть за воєнного часу в різних  умовах. У Польщі діє підпільний рух опору, Франція приймає американську поміч, але тутешня героїня не може вибратися з коханим додому, в Німеччині зазвичай злочинна медицина ставить досліди на людях. Тож долі когось з дівчат перетнуться, рідні й близькі знайдуться і кохання переможе, натомість для переможених героїв на героїнь трапиться Нюрнберзький процес. За стилем оповіді роман нагадує епохальну сагу, розділи якої чергуються в часі та просторі сюжету – від 1930-х до 1940-х, з Америки до Франції, з жанру романтичної пригоди до формату книги пам’яті про життя після смерті.

Маріо Леві. Стамбульська казка. – Х.: Фоліо, 2017

Автора цього роману називають «турецьким Маркесом», і тому знаного на весь світ метафізичного реалізму нам не уникнути. Точніше, спогадів, схожих на екзотичні марева строкатого Сходу. Загалом «Стамбульська казка» в перекладі Олеся Кульчинського – це потужний роман, родинний апокриф, нескінченна сага про три покоління турецьких євреїв. Дія в якому відбувається, відповідно, протягом 40-45 років – від кінця Другої світової війни до 80-х років минулого століття. Головна тема – пошук героєм національної ідентичності, хоч саме Стамбул не дуже цьому сприяє. Автор роману не даремно зазнав впливу Джеймса Джойса, чий герой – Леопольд Блум з «Улісса» – теж був євреєм-блукальцем, а вже турецьке багатонаціональне місце взагалі скидалося на плавильний казан народів. «Стамбул завжди був містом мігрантів, – нагадує автор. – Наприклад, після Першої світової війни тут оселилися численні мусульмани, вигнані з Греції та інших балканських країн. Якщо звернутися до більш віддаленого минулого, то можна згадати про євреїв, в числі яких були мої предки, колись вигнані з Іспанії, які отримали запрошення турецького султана оселитися в його столиці».

Олесь Ульяненко. Там, де Південь. – К.: Люта Справа, 2017

Автора цієї збірки повістей називають українським Буковскі, він описує українські реалії так само жорстко і водночас ніжно. Серед решти персонажів його ліричний герой – волоцюга, бандит, хуліган – завжди в душі романтик. Іноді «Там, де Південь», справді, нагадує «Південь без ознак Півночі» згаданого класика сучасної американської літератури, але ще більше його «Жінок». В Ульяненка взагалі майже завжди інтрига зав’язується довкола жінки, і недаремно одна з останніх його книжок називається «Жінка його мрії», Те саме у цій збірці, повістями якої починалася його творчість. «Вона пішла і пропала в рудій пилюці, а вітер надував, що падло, з Першої Слобідської. Мені кортіло побачити, як вона йде і зникає в тунелі вулиці, і мені зробилося так, ніби цілий склозавод розбили в моєму шлунку, у моїй мошонці, десять тисяч кремпів, подібних на Утюга. Я закурив і довго стояв на напівзігнутих, витріщившись у той кінець вулиці. А вулиці тут широкі, майже тобі проспекти. А от проспекти подібні на стічні канави. З котушок можна поїхати… Така баба…».

Оксана Смерек. Мірки і лекала. – Л.: Кальварія, 2017

Здавалося б, по-літньому розмаїта, різножанрова і строката збірка «самоіронії та суб’єктивних спостережень» молодої поетки і перекладачки з нідерландської та фламандської. Але не завжди комфортний побут і буденні труднощі так додають перцю в сюжетні ситуації. Авторка називає своє твориво «книжкою про реальність з різними обличчями, очима, язиками і мовами», свідомо обираючи моменти, в яких розрив між тим самим зовнішнім комфортом і емоційним голодом вражає на рівні «літнього» життя. Спекотного настрою і невтішних висновків додають ті з них, де героїня стикається з «народною» буденністю. «Шлях у країну тюльпанів пролягав через сусідню Польщу. Жінка поряд, змірявши мене поглядом, відразу на «ти» запитала: – Студентка? – Ні, не студентка! – Мандруєш? Таке воно, я от папіроси вожу, щоб прожити, а ти мандруєш…»